Злочини на замовлення: Саковський С.В., Можаєва А.С. та інші

Приблизно з 2015 року громадянин Саковський Сергій Володимирович (що мешкає за адресою м.Київ, вулиця Олексія Шовкуненка, 3 квартира 184), громадянка Алдошина Ірина Леонідівна (що мешкає за адресою м.Київ, вулиця Олексія Шовкуненка, 3 квартира 179), громадянин Можаєв Ігор Миколайович (що мешкає за адресою м.Київ, вулиця Олексія Шовкуненка, 3 квартира 180), громадянка Можаєва А.С. (що мешкає за адресою м.Київ, вулиця Олексія Шовкуненка, 3 квартира 180) за попередньою змовою з групою інших осіб активно протидіють здійсненню законній господарській діяльності приватного підприємства, тим самим заподіюючи значної матеріальної шкоди останньому та обмеживши законні права і інтереси власника, керівника і працівників даного приватного підприємства. При чому, вказана злочинна діяльність Саковського Сергія Володимировича, Алдошиної Ірини Леонідівни, Можаєва І.М. і Можаєвої А.С. супроводжується підбурюванням інших людей до вчинення злочину та підробкою документів з метою звернень до контролюючих органів із повідомленням їм завідомо неправдивої інформації для ініціації проведення незаконних перевірок приватного підприємства та прийняття незаконних і упереджених рішень. Як результат, колектив приватного підприємства не може взагалі працювати або працює не належно через постійний терор з боку Саковського Сергія Володимировича, Алдошиної Ірини Леонідівни, Можаєвої А.С. та численних контролюючих інстанцій в ущерб законній господарській діяльності. Результатом постійного збурювання людей вищевказаними злочинними особами стало і те, що на приватне підприємство було вчинено подвійний розбійний напад із нанесенням значної матеріальної шкоди і викрадення майна, у відповідності до чого зараз ведеться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 1201510009005252 за частиною 4 ст.296 та частиною 2 ст.185 КК України. Однак, це чомусь не призвело до припинення подальшого терору та перешкоджання провадження законної господарської діяльності з боку Саковського С.В., Алдошиної І.Л., Можаєва І.М. і Можаєвої А.С.
Останнє являється ознаками кримінальних правопорушень, передбачених кваліфікуючими статтями – ст. 15, 27, 40, 170, 189, 190, 206, 129, 366 КК України.
Поняття підбурювача, як і інших видів співучасників, визначено в кримінальному законі (ч.4 ст.27 КК України).
З цієї норми випливають ознаки підбурювача як одного з видів співучасників:
1) це особа, яка діє щодо іншого співучасника – особи, наділеної ознаками суб’єкта злочину. Таким чином, дії щодо особи, яка не є суб’єктом злочину (зокрема, внаслідок недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, неосудності), не є підбурюванням. У таких випадках має місце так зване опосередковане виконання – той, хто використовує для вчинення злочину особу, яка не може бути визнана співучасником, відповідає як виконавець цього злочину. Іншим же співучасником має визнаватися особа, яка виступає в ролі виконавця, організатора, пособника чи підбурювача;
2) дії підбурювача полягають у впливі, внаслідок якого інший співучасник вчинює злочин. Це, по-перше означає, що внаслідок дій підбурювача особа, яка не мала наміру вчиняти злочин, його вчинює. Тобто вплив підбурювача є успішним, результативним, існує причинний зв’язок між діями підбурювача і наступним вчиненням злочину іншим співучасником.
По-друге, під вчиненням злочину іншим співучасником слід розуміти вчинення ним:
– будь-якого діяння, передбаченого статтею особливої частини чинного ККУ;
– його злочин може бути закінченим або ж перерваним на стадії готування до злочину або замаху на злочин;
– злочин особи, на яку вплинув підбурювач, вчинений, як уже відзначалося, у ролі співучасника будь-якого виду та у будь-якій формі співучасті (як неорганізованій, так і організованій);
3) вплив полягає в умовлянні, підкупі, погрозі, примусі або схилянні до вчинення злочину іншим чином. Тобто підбурювання полягає у впливі на волю та свідомість підбурюваного. На перший погляд видається, що схиляння до вчинення злочину може бути здійснено будь-яким способом (“чином”, як йдеться у КК України).
Однак використання способів схиляння до вчинення злочину, які повністю подавляють чи паралізують волю іншої особи, означає відсутність підбурювання.
Тому застосування фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями, або психічного примусу, внаслідок якого особа опинилася в стані крайньої необхідності, виключає кримінальну відповідальність такого “підбурюваного” відповідно до ст.40 КК України.
За таких обставин особа, яка змусила іншого суб’єкта вчинити дії, передбачені КК, виступає як виконавець злочину (опосередковане виконання).
Пособник злочину – це особа, яка сприяє вчиненню злочину іншим співучасником. Частіше за все пособництво полягає у наданні допомоги виконавцю. Проте не виключається пособництво у вигляді сприяння організатору злочину, підбурювачу, іншому пособнику.
Сприяння іншим співучасникам у вигляді пособництва може діставати вияв не лише у вчиненні активних дій, а й у бездіяльності. Так, пособником є особа, яка не замкнула двері чи не зачинила вікна після закінчення роботи, щоб у приміщення зміг проникнути злодій. У цьому, зокрема, полягає відмінність від підбурювання до злочину та організації злочину, які можуть бути вчинені лише активними діями.
У теорії кримінального права та на практиці прийнято виокремлювати, з урахуванням змісту наданого сприяння, два види пособництва – фізичне та інтелектуальне.
Фізичне пособництво включає вчинення таких неправомірних діянь, як:
1) надання іншому співучаснику засобів або знарядь вчинення злочину. Засоби або знаряддя вчинення злочину – це предмети матеріального світу, які дають можливість виконати об’єктивну сторону злочину чи полегшують вчинення злочинного діяння, за допомогою яких винний отримує доступ до предмета посягання або ж може дістатися до місця вчинення злочину чи скоритися з нього тощо. Це зброя, транспорт, документи, засоби зв’язку, відмички тощо;
2) усунення перешкод вчиненню злочину полягає у ліквідації чи зменшенні ефективності дії факторів, які роблять злочин взагалі неможливим чи утруднюють його вчинення. Усунути перешкоди – це, зокрема, вивести з ладу, виключити сигналізацію чи не увімкнути її, напоїти сторожа, отруїти собаку тощо.
До інтелектуального пособництва відносяться:
1) надання порад і вказівок щодо вчинення злочину. Таке пособництво – це надання особі, у якої вже сформувався намір вчинити злочин, інформації щодо того, де, коли, як, з використанням яких засобів і знарядь його краще вчинити, як подолати можливі перешкоди та уникнути викриття, як розпорядитися здобутими в результаті вчинення злочину предметами тощо. Коли ж відповідна інформація надається особі, у якої намір вчинити злочин ще не сформувався, з метою переконати її у доцільності, вигідності, можливості здійснення посягання, то такі дії становлять підбурювання до злочину. Надання порад і вказівок щодо вчинення злочину є пособництвом за умови, що вони висловлюються до початку вчинення злочину.
Якщо відповідні імперативні вказівки надаються у ході виконання злочину, то вони вже є керівництвом злочином, а особа, яка їх дає, виступає його організатором;
2) заздалегідь дана обіцянка сприяти приховуванню злочину. Приховування злочину залежно від конкретних обставин може отримати різну правову оцінку:
– якщо воно обіцяне заздалегідь, то є пособництвом. Більше того, як пособництво оцінюються не лише конкретні дії з приховування злочину, а й сама обіцянка його приховати;
– приховування, яке заздалегідь не було обіцяне, не є пособництвом. Такі дії – не співучасть у злочині, а так звана причетність до злочину, яка буде розглянута далі.
За практикою, яка склалася і отримала теоретичне обґрунтування, заздалегідь обіцяним слід вважати приховування, яке:
а) дістає вияв в усних чи письмових запевненнях про майбутні дії;
б) внаслідок систематичних попередніх аналогічних дій особа розраховувала на те, що приховування буде здійснено і в разі чергового злочину;
Під приховуванням злочину слід розуміти дії, спрямовані на те, щоб злочин став взагалі непоміченим або ж залишився невикритим. Приховування злочину охоплює відповідні дії щодо:
– злочинця (будь якого співучасника злочину – виконавця, підбурювача, організатора, іншого пособника) – надання житла, зміна зовнішності, виготовлення документів тощо;
– знарядь чи засобів вчинення злочину – їх знищення, перефарбовування чи перероблення, надання вигляду інших предметів, переміщення в недоступне для сторонніх осіб місце тощо;
– слідів злочину – знищення чи переховування трупа потерпілого, змивання, затоптування чи інші дії, спрямовані на те, щоб сліди злочину не можна було помітити чи ідентифікувавати;
– предметів, здобутих внаслідок вчинення злочину, – зокрема їх легалізація завдяки реєстрації як отриманих у законний спосіб, знищення, зберігання грошей, цінних паперів чи інших предметів. До таких пособницьких дій належать також оплатне чи безоплатне придбання відповідних предметів (“скуповування краденого”), а також їх відчуження (продаж, обмін на інші предмети, використання як засіб платежу, дарування, надання в борг).
Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення господарської діяльності, а також право громадян на свободу підприємницької діяльності. Додатковим обов’язковим об’єктом є психічна недоторканність особи. Вимога припинити господарську діяльність передбачає, зокрема, вимогу:
1) ліквідувати юридичну особу, діяльність якої контролює (або ж на діяльність якої істотно впливає) потерпілий;
2) продати (передати) її іншим особам;
3) подати до відповідного органу заяву про анулювання реєстрації суб’єкта господарювання.
Цим поняттям охоплюється також вимога перестати здійснювати господарську діяльність.
Форма вимоги, а також час припинення такої діяльності не мають значення для кваліфікації діяння.
вимога обмежити господарську діяльність передбачає, зокрема, вимогу: зменшити обсяг промислового виробництва, торговельних операцій, послуг, припинити таку діяльність у певних пунктах чи регіонах, припинити заняття окремими видами господарської діяльності або хоча б одним із таких окремих видів, розірвати або обмежити ділові зв’язки з певними партнерами.
Вимога укласти угоду (цивільно-правовий договір, трудовий договір чи будь-яку іншу угоду), виконання якої може призвести до матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, може, зокрема, стосуватися угоди: яка у разі її виконання прямо призведе до заподіяння потерпілому чи іншим особам майнової шкоди; про повну чи часткову передачу потерпілим належних йому прав щодо управління юридичною особою (наприклад, угода про продаж, іншу сплатну уступку акцій акціонерного товариства, частки в статутному фонді іншого господарського товариства); про продаж чи іншу сплатну передачу засобів виробництва, приміщень чи іншого майна, необхідного для ведення підприємницької діяльності; про відмову потерпілого чи відповідної юридичної особи від ведення певних видів діяльності, від діяльності у певних пунктах чи регіонах, обмеження обсягів такої діяльності; про продаж потерпілим чи організацією, яку він представляє, своєї продукції лише певним особам; про прийняття небажаної потерпілому особи на певну посаду на відповідному підприємстві.
Вимога не виконувати укладеної угоди має місце у разі, коли винний висловлює пропозицію потерпілому відмовитися від виконання відповідної угоди, що може призвести до матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси потерпілого чи іншої особи, яка займається господарською діяльністю.
Дія ст.206 КК України поширюється не лише на випадки, коли від потерпілого вимагають дій на шкоду його особистим інтересам, а й на ті ситуації, коли від потерпілого вимагають вчинення дій, які зашкодять інтересам певної юридичної особи.
За ст.206 КК України мають кваліфікуватися і ті випадки, коди винний висуває відповідні вимоги, поєднані із зазначеними вище погрозами щодо особи, яка неспроможна виконати ці вимоги, помилково вважаючи, що вона наділена більшими повноваженнями або має більший, ніж це є насправді, вплив на власників чи керівників юридичної особи – суб’єкта господарської діяльності.
У випадках, коли протиправні вимоги до потерпілого полягали у передачі іншим особам чужого майна, права на таке майно чи вчиненні будь-яких інших дій майнового характеру, вчинене слід кваліфікувати за ст.189 КК України. Злочин є закінченим з моменту висунення будь-якої з вказаних у ч.1 ст.206 КК України вимог, поєднаної з відповідною погрозою, і доведення їх до потерпілого.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч.2 ст.206 КК Україн) є вчинення його:
1) повторно;
2) за попереднім зговором групою осіб;
3) із погрозою вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень;
4) у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя і здоров’я;
5) у поєднанні з пошкодженням чи знищенням майна.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч.3 ст.206 КК України) є вчинення його:
1) організованою групою;
2) службовою особою з використанням свого становища;
3) у поєднанні з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я;
4) великої матеріальної шкоди;
5) спричинення інших тяжких наслідків.
У відповідності до статті 112 КК України (Посягання на державного чи громадського діяча), законодавець передбачає таке:
1. Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю,- карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі. 2. Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю або майну, а також викраденням або позбавленням волі щодо осіб, названих у частині першій цієї статті або їх близьких, з метою впливу на характер їх діяльності або діяльності держави чи органів, які вони представляють,- карається позбавленням волі на строк до п’яти років.
Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого 112 КК України є безпека держави у політичній сфері (у сфері здійснення вищої державної влади, яка забезпечує її нормальне функціонування, та у сфері діяльності політичних партій). Крім того, цей злочин має Й обов’язковий додатковий об’єкт – життя людини.
Специфічною ознакою злочину є потерпілий. Ним може бути тільки державний чи громадський діяч, вказаний у диспозиції 112 КК України обраний (призначений} на посаду у встановленому Конституцією і законами України порядку. Одна і та сама особа може бути водночас і державним, і громадським діячем, що треба враховувати в юридичному формулюванні звинувачення. Правильна кваліфікація дій винного за 112 КК України потребує встановлення часових меж, в яких та чи інша особа виконує повноваження державного чи громадського діяча.
Згідно з Конституцією і законами України державними (громадськими) діячами як потерпілими згідно зі ст.112 КК України у відповідних початкових та кінцевих часових межах є керівники і члени громадських організацій. З об’єктивної сторони розглядуваний злочин полягає у посяганні на життя державного чи громадського діяча. Посягання на життя означає вбивство або замах (як закінчений, так і незакінчений) на вбивство державного чи громадського діяча, які можуть проявитися у діях (здійснення пострілу, нанесення удару ножем, вкладення радіоактивних речовин у робоче крісло тощо) або у бездіяльності (наприклад, не вчинення необхідної медичної процедури). Спосіб посягання значення для кваліфікації не має. Детальніше про поняття вбивство див. коментар до ст.115 ККУ. Злочин є закінченим з моменту безпосереднього здійснення замаху, незалежно від настання фактичних наслідків (шкода здоров’ю державного діяча може бути не заподіяна зовсім). Заподіяння шкоди здоров’ю державного чи громадського діяча, навіть і за мотивом його державної чи громадської діяльності, яке завідомо для винного не могло спричинити смерть, кваліфікується як відповідний злочин, передбачений розділами II, XV або іншим розділом Особливої частини КК України. Суб’єктом злочину, передбаченого ст.112 КК України, є осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 1-4 років. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу: особа усвідомлює, що вона посягає на життя державного чи громадського діяча, і бажає спричинити його смерть. Мотивами вчинення злочину можуть бути тільки два: бажання припинити державну чи громадську діяльність певної особи або помста за таку діяльність. У будь-якому разі для кваліфікації злочину за ст.112 КК України, достатньо, що б ініціатор посягання на життя державного чи громадського діяча (замовник, а за відсутності замовника – організатор, підбурювач чи хоча б один із виконавців, коли їх двоє і більше) керувався вказаними вище мотивами. Інші співучасники можуть діяти з корисливим мотивом, із бажання допомогти ініціатору тощо. В окремих випадках це може мати значення для кваліфікації їхніх дій. Державна діяльність – це діяльність відповідної службової особи у масштабах держави. Громадською діяльністю у складі злочину, передбаченого ст.112 КК України, визнається діяльність громадянина, обумовлена його належністю до політичної партії і спрямована на реалізацію функцій і виконання завдань, які стоять перед нею.
Посягання на життя державного діяча не кваліфікується за ст.112 КК України, коли воно вчинене для зведення особистих рахунків, коли Його мотивами є ревнощі, намагання уникнути відповідальності, хуліганський мотив тощо. Наявність, у особи відповідної мети знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст.112 КК України, і може свідчити про необхідність кваліфікації її дій за сукупністю злочинів, передбачених ст.111 КК України (у формі надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам Допомоги у проведенні підривної діяльності проти України) або ст.109 КК України (у формі дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади) і ст.112 КК України.
У відповідності до ч.4 ст.214 КПК України, слідчий, прокурор або ж детектив чи інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви про кримінальне правопорушення не допускається. Як передбачено ч.1 ст.214 КПК України, слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Тобто, з вище зазначеної правової норми випливає, що вона встановлює імперативний обов’язок після отримання заяви про вчинення правопорушення – унесення за нею відомостей до ЄРДР. Досудове розслідування, відповідно до ч.2 ст.214 КПК України, розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Крім того, згідно із положенням п. п. 1.1., 1.4. Розділу ІІ Наказу Генеральної прокуратури України «Про єдиний реєстр досудових розслідувань» від 06.04.2016 року за № 139, формування Реєстру розпочинається із внесення до нього слідчим, прокурором відповідних відомостей про кримінальне правопорушення, зазначених в заяві чи повідомленні про його вчинення.
Відповідно до п.2.1 Розділу II Наказу за № 139 від 06.04.2016 року про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого Генеральним прокурором України, облік кримінальних правопорушень, у тому числі за заявами, які надійшли до НАБУ здійснюється за дорученням керівника шляхом внесення до ЄРДР відомостей, визначених частиною 5 ст.214 КПК України. Також, п. 2.2. Розділу ІІ Наказу Генеральної прокуратури України «Про єдиний реєстр досудових розслідувань» передбачено, що у випадку вчинення кримінального правопорушення досудове розслідування розпочинається невідкладно. За умови встановлення обставин, які свідчать про вчинення кримінального правопорушення, проводиться досудове розслідування відповідно до вимог ст.214 КПК України.
У відповідності до Узагальнення про практику розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність органів досудового розслідування або прокурора під час досудового розслідування Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 12.01.2017 пояснив: «…Необхідність існування судового порядку оскарження аналізованого виду бездіяльності ґрунтується на закріпленні у ст.214 КПК обов’язку слідчого, прокурора невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Таким чином, на відміну від процесуального порядку реагування на заяви та повідомлення про злочин, який було встановлено в КПК 1960 року, згаданий обв’язок слідчого або прокурора не вимагає оцінки цими суб’єктами такої заяви (повідомлення) на предмет наявності ознак складу злочину для того, щоб вчинити процесуальну дію, яка полягає у внесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Наведене підтверджується імперативними положеннями ч.4 ст.214 КПК, згідно з якою відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається. Окрім КПК, нормативні засади, пов’язані із вчиненням зазначеної процесуальної дії, регламентовані Положенням про порядок ведення ЄРДР, затвердженим наказом Генеральної прокуратури України від 06.04.2016 N 139, прийнятим на виконання вимог КПК. Зазначені нормативні засади, як засвідчили результати проведеного аналізу судової практики, також беруться до уваги слідчими суддями під час розгляду аналізованого в межах цього підрозділу виду скарг. Таким чином, з огляду на чіткий обв’язок внесення слідчим чи прокурором відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР із встановленням обмеженого процесуального строку для його виконання, за наявності лише загальних вимог до заяв чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у переважній більшості випадків у разі встановлення факту звернення із заявою та констатації факту невнесення відомостей про кримінальне правопорушення в межах регламентованого ст.214 КПК 24-годинного строку, слідчі судді постановляють ухвали про задоволення скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора. Відтепер у всіх справах обов’язковим є проведення досудового розслідування (прояв засади публічності), яке розпочинається слідчим, прокурором негайно після внесення заяви потерпілого до Єдиного реєстру досудових розслідувань».
Небезпідставно вважаючи, що в діях Саковського С.В., Алдошиної І.Л., Можаєва І.М. та Можаєвої А.С. є склад кримінального правопорушення, що передбачене ст. 27, 40, 129, 170, 189, 190, 206, 366 КК України, було прийняте рішення звернутися із відповідними заявами про вчинення кримінального правопорушення до керівника Київської місцевої прокуратури № 9 та начальника СВ Солом’янського УП ГУ НП в м.Києві, за результатами чого було відкрито близько 11 (одинадцять) кримінальних справ, у яких зараз ведуться відповідні досудові розслідування.