Ситник Артем Сергійович перетворив НАБУ у притон злочинців

Впродовж січня-лютого місяця 2016 року, в порядку ст.214 КПК України, особа 1 подав на ім’я директора Національного антикорупційного бюро України Ситника Артема Сергійовича 8 (вісім) заяв про вчинення кримінального правопорушення декотрими посадовими особами місцевих прокуратур м.Києва, прокуратури м.Києва і Національної поліції України. Однак, у порушення ст.214 КПК України, Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого Наказом Генерального прокурора України за № 69 від 17.08.1012 року, станом на 14.03.2016 року заявника у жодний із способів так і не було повідомлено Національним антикорупційним бюро України (в тому числі детективами бюро) про внесення до ЄРДР відомостей хоч би однієї з таких заяв про вчинення кримінального правопорушення. З метою захисту порушених прав особа 1 звернувся в порядку ст.303-307 КПК України до слідчого судді Солом’янського районного суду м.Києва, який своїми окремими Ухвалами від 02.03.2016 року (у справі № 760/3475/16-к), від 02.03.2016 року (у справі № 760/3479/16-к), від 04.03.2016 року (у справі № 760/3478/16-к) задовільнив вказані скарги. Відповідно, вищевказаними Ухвалами слідчий суддя Солом’янського районного суду міста Києва зобов’язував уповноважену особу НАБУ внести до ЄРДР відомості поданих особою 1 заяв про вчинення кримінального правопорушення, про що повідомити заявника в встановлений законом строк.
12.03.2016 року особа 1 отримав декілька листів від детективів Національного антикорупційного бюро України з повідомленням про те, що відомостей його вищевказаних заяв про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР не було внесено, що безумовно є наслідком неправомірної діяльності директора Національного антикорупційного бюро України Ситника Артема Сергійовича, який перетворив багатообіцяючу антикорупційну структуру на добре організоване та щедро оплачуване державою бездарне бандитське угрупування.
При цьому слід окремо зазначити, що директор Національного антикорупційного бюро України Ситник А.С., з незрозумілих підстав досі не організував у своєму відомстві жодного кабінету для прийому громадян, які звертаються в порядку ст.214 КПК України. Натомість, Ситник А.С. чомусь відкрив приймальну для громадян, що звертаються в порядку Закону України «Про звернення громадян». Останнє неспростовно доводить, що Ситник А.С. є некомпетентною посадовою особою, якщо не може побачити різницю у вказаних вище двох законах, що суттєво відрізняються між собою і мають різне правове підгрунтя.
У відповідності до ст.22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених Кодексом. Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних рішень.
Статтею 21 КПК України (Доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень) передбачено таке: “1.Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.
У статті 534 КПК України (Порядок виконання судових рішень у кримінальному провадженні) зазначається: «п.2. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню».
Положенням ст.535 КПК України (Звернення судового рішення до виконання) передбачено: «1.Судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніше як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції або Верховного Суду України. 2. Суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які покладено обов’язок виконати судове рішення.
Відповідно до ч.5 ст.124, п.9 ч.З ст.129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання.
Обов’язковий характер судового рішення, яке ухвалюється іменем України, підкреслює авторитет судової влади, оскільки жодне рішення інших органів не може прийматись іменем України. Вимога про ухвалення судових рішень іменем України випливає з теорії поділу влади, згідно з якою судова влада є гілкою державної влади України, а тому рішення судів є уособленням волевиявлення держави і, відповідно, їх виконання має бути гарантовано державою. Саме тому обов’язковість судових рішень забезпечується державою. Відповідно до ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а судовий захист неможливо повноцінно здійснити без обов’язковості виконання судових рішень. ЗДПЛ (ст.8), МПГПП (ст.2), КЗПЛ (ст.13) передбачено право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення основних прав людини, наданих їй конституційними та законодавчими актами. Відповідно до рішення КСУ № 3-рп/2003 від 3 січня 2003 р. правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах, яке неможливе без виконання судового рішення в різних видах судочинства. У кримінальному процесі відповідно до ст.369 КПК можна виділити два види судових рішень, які ухвалюються (постановляються) іменем України: вирок та ухвала. Вироком є ухвалене в результаті судового провадження судове рішення про винуватість або невинуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і застосування або незастосування до нього покарання. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру щодо неповнолітніх закінчується постановленням ухвали. За наслідками перегляду судових рішень в апеляційному порядку суд може ухвалити новий вирок чи прийняти інше рішення у формі ухвали. При провадженні в суді касаційної інстанції ВССУ з усіх процесуальних питань постановляє ухвали. Перегляд судових рішень у кримінальних справах у ВСУ також закінчується постановленням ухвали. Таким чином, судове рішення – це офіційний документ суду юрисдикційного характеру, яким закінчується розгляд справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції або ВСУ, що є найважливішим актом правосуддя, прийнятим на захист прав і свобод людини, правопорядку та принципу верховенства права. Судові рішення, якими закінчується розгляд справи в судах, ухвалюються іменем України. Ухвалене іменем України судове рішення сприймається як воля держави, а вирок визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Саме тому на бланку, де викладено остаточне судове рішення, обов’язково повинна мати місце державна символіка України, тобто герб і напис “Іменем України”. При вирішенні в судовому процесі процесуальних питань, пов’язаних з підготовкою чи розглядом судових справ, приймаються рішення без ухвалення їх іменем України – у формі окремого процесуального документа або їх суть викладається у протоколі (журналі) судового засідання. Зазначені “проміжні” судові рішення (наприклад ухвала про призначення експертизи) не ухвалюються іменем України, однак вони теж є обов’язковими.
Суть принципу обов’язковості судових рішень полягає в такому:
а) судове рішення, що набрало законної сили, повинно виконуватись усіма суб’єктами;
б) судове рішення, що набрало законної сили, є обов’язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України;
в) у випадку відмови від добровільного невиконання судового рішення воно може бути виконано компетентними органами в примусовому порядку.
Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню – карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади Чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Ті самі дії, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб,- караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини – карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Об’єктом злочину є порядок діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне виконання його рішень.
З об’єктивної сторони невиконання судового рішення може характеризуватися: 1) невиконанням службовою особою вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили; перешкоджанням службовою особою виконанню вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили (ч. 1 ст. 382); 3) невиконанням службовою особою рішення Європейського суду з прав людини (ч.З ст.382). Невиконання судового рішення полягає у невжитті службовою особою, до якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили, передбачених законом заходів щодо їх виконання. Невиконання може виражатися у прямій відмові виконати судове рішення або в ухиленні від його виконання. Відмова означає явне, відкрите, висловлене усно або письмово небажання службової особи виконати судове рішення (наприклад, керівник підприємства відверто ігнорує рішення суду про заміну споживачеві придбаного ним неякісного товару на аналогічний товар належної якості). Ухилення – та сама відмова, яка має завуальований характер: службова особа відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чином, що фактично унеможливлює його виконання. Перешкоджання виконанню судового рішення передбачає протидію службової особи, наділеної законом певними повноваженнями щодо реалізації вимог, які у ньому містяться, з метою недопущення його реалізації.
Така протидія може виражатися у прямій забороні своїм підлеглим виконувати вимоги державних виконавців державної виконавчої служби, погрозі застосувати до певних осіб, у тому числі і службових, насильства, спробі підкупити чи обманути їх з метою недопущення виконання судового рішення.
Відповідальність за ч.1 і 2 ст.382 настає у випадку невиконання рішення лише одного органу державної влади – суду. Поняттям суд охоплюються всі існуючі в Україні суди, які входять до судової системи України: Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції, у т.ч. спеціалізовані. Під вказане поняття не підпадають товариські і третейські суди, Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України. Як зазначено у диспозиції ч.1 ст.382, відповідальність настає у випадку невиконання чи перешкоджання виконанню службовою особою тільки таких судових рішень, які набрали законної сили. Вказівка на цю обставину є абсолютно обґрунтованою, оскільки судові рішення, що не набрали законної сили, не вважаються остаточними і можуть бути змінені. Незважаючи на те, що ч. З ст. 382 не містить аналогічної вказівки, так само і рішення Європейського суду з прав людини підлягають виконанню лише за умови, якщо вони є остаточними. Остаточне рішення, як правило, виносить відповідна палата, яка розглядає справу, а в передбачених зазначеною Конвенцією виняткових випадках – Велика палата Європейського суду з прав людини. Відповідальність за ст.382 може настати лише у випадку невиконання службовою особою правосудного судового рішення. Неправосудне судове рішення відповідно до законодавства України підлягає скасуванню, а постановлення завідомо неправосудного судового рішення тягне відповідальність судді за ст.375. Для наявності складу злочину, передбаченого ч. ч. 1 і 3 ст.382, не потрібно, щоб невиконання судового рішення було злісним. Злочин є закінченим з моменту відмови виконати судове рішення (з початку ухилення від виконання судового рішення) або з моменту перешкоджання його виконанню. Для визначення моменту закінчення цього злочину важливим є встановлення моменту надходження судового рішення до службової особи, яка повинна його виконувати, і строку виконання судового рішення, який встановлено законом або судом. Так, закон передбачає ряд випадків, коли рішення суду підлягає негайному виконанню (зокрема це стосується справ про поновлення на роботі незаконно Звільненого або переведеного працівника, про присудження працівникові заробітної плати) або коли негайне виконання рішення не допускається (наприклад, це стосується судових рішень у справах про виселення громадян з жилих приміщень). Суб’єктом злочину може бути лише службова особа, яка відповідно до повноважень повинна була вчинити дії по виконанню судового рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити останньому. Такими службовими особами можуть бути керівники та інші службові особи підприємств, установ, організацій, державні виконавці тощо. Невиконання судового рішення іншою, крім службової, особою, може потягнути кримінальну (зокрема у випадках, передбачених ст.164, 165, 389, 390, 393, 395).
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Кваліфікуючими ознаками є:
1) вчинення його службовою особою, яка посідає відповідальне чи особливо відповідальне становище;
2) особою, раніше судимою за цей злочин;
3) заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч.2 ст.382 КК України).
Вищенаписане дає підстави вважати, що в діяльності директора Національного антикорупційного бюро України Ситника Артема Сергійовича та керівника Управління по роботі з громадськістю Національного антикорупційного бюро Мержука Володимира Петровича є склад кримінального правопорушення, що передбачене ч.2 ст.364, ч.2 ст.366, ч.2 ст.382, ч.1 ст.396 КК України. Однак, якщо врахувати ще й те, що вищезгадані судові провадження витікають з предмету громадської діяльності особи 1, яка делегована йому Міністерством юстиції України, то протиправну діяльність Ситника А.С. і Мержук В.П. слід розцінювати як таку, що направлена на перешкоджання виконанню його суспільних обов’язків і тягне за собою сувору кримінальну відповідальність, що передбачена ст.170 КК України. Крім того, як для даного випадку, дії Ситника А.С. і Мержука В.П. є явно антидержавними, що направлені на підрив довіри громадськості до антикорупційних органів і керівників держави вцілому, що явно на руку зовнішнім ворогам нашої держави. Ситник А.С. і Мержук В.П., явно через підривну співпрацю з зовнішнім ворогом, регулярно перевищують свої службові повноваження, тим самим саботуючи роботу органу НАБУ. Саботаж і бойкотування роботи НАБУ прирівнюється до шпіонажу і зраді інтересам держави. Ситник А.С. і Мержук В.П. умисно вчиняють посадові злочини на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, а також державній, економічній і інформаційній безпеці України. Перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України має безжально каратися, поки не розпочалися воєнні дії в м.Києві. Навмисна протидія нинішній державній політиці Ситником А.С. і Мержуком В.П. вже розчарувала частину українців у нинішньому курсі нашого уряду та призводить до агресивної настроєності населення. Зазначене підтверджує, що в діяльності Ситника А.С. і Мержука В.П. наявний склад додаткового кримінального правопорушення, що передбачене ч.2 ст.111 КК України. Таким чином, відомості щодо вчинення кримінальних правопорушень Ситником А.С. і Мержуком В.П. мають всі ознаки злочину, що передбачені ч.2 ст.364, ч.2 ст.366, ч.2 ст.382, ч.1 ст.396, ст.170, ч.2 ст.111 КК України та підлягають невідкладному внесенню до Єдиного реєстру досудових розслідувань і є підставою для початку проведення досудового розслідування. З цього приводу були подані відповідні заяви до ГСУ ГПУ і ГСУ СБУ про вчинені кримінальні правопорушення Ситником А.С. і Мержуком В.П. Очікуємо результатів адекватного реагування ГСУ ГПУ і ГСУ СБУ стосовно вчасного внесення відповідних відомостей до ЄРДР. Також очікуємо резонансу небайдужої міжнародної і української громадськості та належної реакції не корумпованого мас-медіа.